Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

мені чудово житиметься самій, що переїжджає вона не в інше місто чи країну, що ми завжди будемо близенько одна від одної, вона нічого не хотіла чути.

Як же боляче відчувати, що ти стоїш на заваді щастю найріднішої на світі людини! Хоч як крути, але тільки моя хвороба заважає мамі зі спокійною душею покинути вже дорослу людину й дати їй можливість жити власним життям. Олег теж перейнявся нашими проблеми, запропонувавши найняти для мене хатню працівницю, щоб вона готувала, прибирала, а головне − пильнувала за моїм здоров’ям: робила уколи, коли треба, міряла тиск, а як знадобиться, то й лікаря викликала. Розумію, що він висловив дуже вдалу й конструктивну пропозицію, та на той момент вона мене просто розлютила, і я мало з ним не посварилася. Та завдяки його спокійній вдачі це мені не вдалося. Просто я не хотіла почуватися інвалідом. Я вважала, що сама здатна подбати про себе й ніхто чужий мені вдома не потрібен.

Потім пропозицію, ще безглуздішу, але, як їй здавалося, дуже мудру, висунула мама: чому б мені не переїхати жити до бабусі в передмістя. Там і повітря хороше, і вода; до міста − рукою подати, до того ж там усі зручності: ванна з туалетом, каналізація, навіть Інтернет можна провести.

Та це мене вже геть вивело із себе. Я, хоч це на мене й не схоже, влаштувала таку істерику, що аж самій потім було соромно. Насамперед перед чужою людиною. Хоча Олег уже був не чужий, тож, може, і не варто його цуратися.

Я плакала й говорила, що вони хочуть мене позбутися, що роблять із мене інваліда, людину, втрачену для суспільства, що хочуть мало не до в’язниці запхнути, що я зогнию в тому селі…

Рідні вислухали мою тираду, почекали, поки я заспокоюся, та питання так і залишилося нерозв’язане. Олег час від часу залишався в нас ночувати, іноді мама їздила до нього, але весь час щопівгодини телефонувала й цікавилася, як я почуваюся, чи нічого не болить, чи повимикала всі електроприлади, чи перекрила воду…

О, це нестерпно!

З цим треба було щось робити. Та рішенець, як на зло, усе ніяк не приходив.

Але, як я вже сказала, життя моє було дуже насичене. Вряди-годи ми бачилися з Денисом. І хоч на першому нашому побаченні я його трохи налякала, та він швидко оговтався, і тепер мої напади вже не могли заскочити його зненацька. На щастя, вони траплялися дедалі рідше.

Та головне, він чекав на мою остаточну відповідь. Чекав моєї згоди на те, щоб стати прообразом нової героїні. Я ж не могла сказати «так», бо розуміла, що спершу мала б побачити написане, а потім уже вирішити, погоджуватися чи ні. Але його розуміла: ось Денис напише книжку, дасть мені прочитати, а я візьму та й не схвалю. Що тоді? Викидати працю на смітник? Хто ж на таке погодиться? Тому під час деяких наших наступних зустрічей ми обережно уникали слизької теми й обачно відкладали її на потім, хоч я й намагалася скинути із себе відповідальність, переконуючи свого приятеля, що це лише його особиста справа, про кого писати і як його зображати. Коли це хтось із письменників питав дозволу когось змалювати? Є ж випадки, коли зображали відомих людей, навіть імен не змінювали, та ще й показували не з найкращого боку − і нічого. Література − річ свавільна. Та Лісовий був невблаганний. Якісь надпорядність і надвідповідальність керували ним.

Тоді й почали в мене з’являтися підозрілі думки: якою ж я маю постати на сторінках його книжки, що він так обережно до цього підходить? Так, наче боїться мене образити. Може, я буду взагалі негативним героєм? Якимось украй неприємним.

Проте це все залишалося в проекті. А поки що Денис із головою поринув у видання своєї останньої книжки із саги про Гната. Видавці, засмучені, що доведеться перервати такий прибутковий проект, усе ж насамкінець вирішили вичавити з нього якнайбільше й запланували щось грандіозне. Книжка ще не надрукована, а повсюди вже було розгорнуто масову рекламну кампанію. Різноманітні гасла кричали зі стін книгарень, журналів, газет, навіть білбордів про прощальний роман відомого автора й закликали читачів не втратити нагоди придбати примірник книжки, що вийде обмеженим накладом (хоч це було зовсім не так і тираж мав перевищити сотні тисяч). Яких тільки акцій не придумували менеджери: хтось із читачів зможе знайти всередині книжки виграшний лотерейний квиток, хтось придбає книжку вже з автографом автора, а хтось − із передбаченням долі (чи знав сам Денис, що його вже зарахували до провидців?); кожна сота книжка видавалася з кількома унікальними додатковими ілюстраціями автора тощо.

Лісовий із гумором коментував усе це. Його більше цікавив технічний бік справи. Він ретельно вивчав кожен сигнальний примірник, вносив правки, щось додавав. Мені дуже лестило, що час від часу питав моєї поради. От і у випадку з ідеєю про додаткові малюнки в деяких книжках він звернувся до мене.

Ми сиділи в парку, їли горішки і запивали мінералкою. Денис полюбляв пиво, та зараз, коли дуже плідно працював, не дозволяв собі й краплі спиртного. Навіть кинув курити. Ні, такого трудоголіка, такої відданої своїй справі людини я ще не бачила!

Того дня він простягнув мені кілька ескізів, зроблених чорними гелевими ручками на звичайному білому папері.

− Дуже гарно, − тільки й змогла відповісти, бо, правду кажучи, не надто тямила в малярстві й, оцінюючи картини, могла сказати лише, чи подобаються вони мені, чи ні. Ці мені сподобалися. Та й задумка видалася цікавою − зробити деякі примірники унікальними.

− Це чудова ідея, − бадьоро промовила я.

− А от я спочатку не хотів її приймати, − відповів хлопець. − Я взагалі був проти всього цього галасу навколо роману. Та коли зрозумів, що видавці не відступляться і − кров із носа − таки використають якнайбільше шансів збагатитися на моєму прощальному поклоні, то вирішив поступитися. Та й зайві гроші не завадять.

Звісно, за цю додаткову роботу Лісовому платили, і непогано. Хоча мені здалося, що йому взагалі начхати на матеріальні цінності. Одягався юнак абияк. Охайно, але зовсім недорого, до того ж постійно носив одні й ті ж речі, міняючи деякі з них час від часу. Це були зручні спортивні брюки, светри, куртки, взуття. Їв він теж мало, радше перекушував у перервах між роботою. Де жив Денис, я не знала, та чомусь була впевнена, що то не надто комфортабельне помешкання.